Молодий театр
33-й театральний сезон

4 серпня, несподівано пішов з життя відомий режисер, народний артист України, лауреат Шевченківської премії Віктор Шулаков.

Усі, хто любить театр, шоковані цією сумною звісткою. Адже за кілька днів майстер відзначав би своє 67-річчя. Він був повний планів та ідей. Не хочеться вірити, що більше ніколи Віктор Олександрович не запросить глядачів на прем’єру своєї нової вистави. Для українського театру смерть майстра — величезна втрата. Адже Шулаков володів не просто талантом, він був легендарною особистістю, його постановки (101) прикрашали і прикрашають репертуар багатьох театрів нашої країни: Львова, Черкас, Києва, Донецька, Севастополя й інших міст.

Особливою сторінкою в його долі стала робота в київському Молодому театрі. Саме тут створена одна з режисерських «перлин» — вистава «За двома зайцями», яка не сходила з афіші 28 років! Понад 800 разів роль Проні Прокопівни зіграла Тамара Яценко (для актриси ця роль стала «зоряною»).

Віктор Олександрович Шулаков завжди був фігурою таємничою і легендарною. У 70-х роках він працював актором у Львівському ТЮГу, та головним його звершенням того часу був дитячий театр «Ровесник» при Палаці піонерів, з якого вийшло немало славних театральних людей: режисер Віталій Семенцов, актори Сергій Бойко, Тамара Плашенко, Володимир Мовчан, Володимир Богинський. Всі вони були зачаровані своїм наставником і розповідали про нього, як про всесильного супермена з бойовим шрамом через всю щоку; аякже, він служив на флоті й, можливо, воював з піратами.
Коли вони подорослішали, їхні шляхи не завжди сходилися з шулаковськими. Можливо, й тому, що ці його колишні театральні діти не одразу збагнули: їхній вчитель — сам Вічна велика дитина.

Існує легенда, що про призначення постановником вистави «За двома зайцями» в КМТ Вікторові Шулакову повідомили за два дні до початку репетицій. Далі добровільні біографи режисера твердять, що, навіть не встигши перечитати п'єсу, а тільки смутно пригадуючи її сюжет, Шулаков з'явився на репетицію і почав сміливо імпровізувати, вільно монтуючи епізоди, даючи акторам парадоксальні завдання, вигадуючи нові сцени. Напевно, це красива вигадка — але прикметна. Адже вже в цій першій своїй київській виставі Шулаков максимально автопортретувався, репрезентувавши не лише оригінальну постановочну манеру, а й кардинальну для себе тему — поет і його оточення, сильна, натхненна натура і байдужий, прагматичний світ, що їй протистоїть і намагається її зігнути, зламати, зітерти. Варіації цієї теми надибуєш в усіх принципових роботах режисера на сцені КМТ — і у «Маленькій футбольній команді», і у «Сірано…», і у «Бані», і у «Польоті над гніздом зозулі», і у «Мараті/Саді».
Звичайно, це міф, що Шулаков працює інтуїтивно, навіть не заглядаючи в авторський текст. Хоч, по правді кажучи, «Зайців…» він «дресирував» у надзвичайному цейтноті. В нагоді стали деякі «домашні заготовки». В шулаковських шухлядах — величезний архів режисерських експлікацій, конспектів вистав, які з тих чи інших причин так і не пощастило здійснити на сцені. Втім, зате він має унікальну колекцію вистав на папері.
Свого часу він закінчив художню школу і музичне училище. Думка Крега: «Режисер зобов'язаний бути живописцем» — йому надзвичайно близька. Він сам малює до нової вистави кілька сотень ескізів. Це не просто геометрія мізансцен, яку треба оскульптурити на кону, а пошук індивідуального образу твору, його майбутньої сценічної атмосфери. З цією ж метою Шулаков імпровізує на фортепіано емоційні моменти майбутньої вистави.
Віктор Шулаков мав репутацію норовистого щодо традицій і хрестоматійних норм режисера. Насправді ж його нечемність до класики — химера. Не випадково він вважав головною якістю режисера не аналітичність мислення, конструкторський хист, а фантазію. За своєю природою, він був імпресіоністом. Скрупульозна вівіксація проблеми, копітке проникнення у сутність драми, докладне вивчення її особливостей — не були його стихією. Поетичне начало у ньому було настільки сильне, жага творити така нестерпна, що досить лише легкого подразнення — і з нього починає бити феєрверк емоцій та метафор.
При цьому Віктор Шулаков був дуже драматичною постаттю, бо належав до категорії поетів, які не здатні через властивості характеру, специфіку таланту продукувати ідеї безпосередньо з життя. Вони майстри ремінісценції, вишуканого аранжування.

У пам'яті знову і знову звучить рядок з монологу Сірано у виставі «Сірано де Бержерак», поставленій ним у 1981 році..
Ніби разом з обсипанням блискіток гірлянд, що прикрашали сцену, зникають обличчя, тьмяніють звуки, холонуть барви. Томилась музика вкотре відспівувати Сірано… Стомилась Роксана, що в одну мить перетворилася на стару з потемнілим від горя обличчям.
Але крізь утому, крізь забуття востаннє звучить голос Сірано. Щоб про свято лишилася пам'ять, щоб про кохання залишилася легенда, потрібен поет.
Віктор Шулаков —  життя, як трагічна притча про поета, який віршами, долею і коханням затримав невблаганний плин часу, сміливо зустрівши власну смерть.

Колектив Молодого театру висловлює співчуття рідним, близьким, друзям і шанувальникам таланту Віктора Олександровича Шулакова.